Коли вже "засніжили" такі зимові вірші, то і я напишу:
Катерина Міщук, збірка "Зимописи"
...
Той снопик світла променів нічних
У склі квадратнім плаває поволі.
Ген захід вивергається на сніг,
Пливе лавинно, кришить світло-коло.
Вдихни цю ніч, біжи на світла сплеск,
Перед тобою ключ скрипковий снігу.
У виламі розвітрених небес
Курсує світло, сиплеться на кригу.
У місті, де роздертий день погас,
Де ліхтарів зурочені мажори,
Зупинишся - і вже в очах юга,
І, озирнувшись, с-танеш снігом скоро.
А цей наступний віршик написався мені якось давно-предавно - ще в школі. А тоді спробувала заспівати його маленькій хрещениці як колискову - да... як виявилося потім, я зрозуміла, що існує голосова експлуатація людини. Слава Богу, дівчинка вже підросла
Падає сніг, наче час -
часто,
лапато,
кирпато...
Будуть слова засинати,
спавши на срібну лопату,
Будуть усі доганяти
сніжні усмішки в слідах -
вальси зазимлених ваз
Поруч при нас. Та крізь нас.
Сиплеться сніг, як дитинство,
зверху та верхи на птицях
сивих завій білолицих
рясно,
квітчасто
і лисом
хитро-пухнастим пречисто
Падає сніг...
Тихо, соп
ілково, сонно
схопиться, як поцілунок,
схоче лихе вколисати...
Стихне весло сизоплинне -
світла небесного взяти -
спити.
Зцілити, як сито,
снігу розмети завиті.
... Тільки простити
снігу ясне усміхання.
Тільки простити
снігу святу простоту...
Знову востаннє
смутком зайтись на льоту
і догасати...